У таких умовах доля радянської держави, названої у свій час «імперією зла», незалежно від волі ініціаторів «перебудови», здається, була вже визначена наперед. Саме тому, ні внесення змін до Конституції СРСР 1 грудня 1989 р., ні зміна виборчої системи, ні значне реформування органів державної влади (створення З’їзду народних депутатів СРСР, реально працюючої Верховної Ради СРСР, запровадження інститутів Президента СРСР, Комітету конституційного нагляду і т.д.), ні ідея нового «союзного договору» не могли вже зупинити рух національних республік до незалежності, до створення (а в ряді випадків – і відновлення) власної національної державності.

Від балтійського узбережжя, через багатонаціональну Росію, від України і Молдови – до Закавказзя і Середньої Азії, – просторами агонізуючої вже на той час радянської держави прокотився так званий «парад суверенітетів». На порядку денному життя реально поставило питання про створення нових Конституцій для нових держав. Не була винятком у цьому процесі й Україна. Однак заради справедливості варто зазначити, що України не було і серед лідерів даного руху. Пізніше, відомий український вчений-правознавець Л.П.Юзьков (1938-1995) згадував, що «задум прийняти принципово нову Конституцію України виник ще у середині 80-х років, тобто на початку так званої перебудови». Але в практичну площину ця ідея була поставлена лише після ухвалення Верховною Радою України 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України.

Отже 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги – Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах.

 У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990—1994 pp.) абсолютну більшість (239 чол.) становила компартійна частина. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості, національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок, що суперечив політиці центру, який не збирався відмовлятися від диктату в ставленні до республік.

 Декларація складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів:

 I. Самовизначення української нації
II. Народовладдя
IIІ. Державна влада
IV. Громадянство.
V. Територіальне верховенство
VI. Економічна самостійність
VII. Екологічна безпека
VIII. Культурний розвиток
IX. Зовнішня і внутрішня безпека
X. Міжнародні відносини

 Основні положення Декларації:

• народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;
• закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;
• поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;
• виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;
• самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;
• миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;
• визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;
• гарантія права на вільний національно-культурний розвиток;
• необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

 Декларацією визнано право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів.

Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід’ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України».

Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України.

Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов’язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів — «Екологічна безпека» — передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС.

Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.

Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тім, що вона визначила основні напрямки внутрішньої й зовнішньої політики, економічного розвитку й державного будівництва. Цей документ являє собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладені міжнародних угод. В основі Декларації лежать демократичні традиції українського народу, які розвивалися протягом  століть.

Дата прийняття Декларації державний суверенітет України була оголошена Днем незалежності України. Однак згодом святкування перенесли на 24 серпня, адже саме в цей день в 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України й остаточно вивела державу зі складу СРСР.

У період з 1989 до 1991 роки майже всі республіки СРСР прийняли декларації про державний суверенітет. У березні 1991 р. був проведений всесоюзний референдум, на якому більшість населення проголосувало за збереження СРСР. Втім, Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдова та Вірменія, які на той момент оголосили про свою незалежність або перехід до незалежності, не брали участь у референдумі.