Бахмут і Сіверськ завжди були як два камені, що утворювали мій особистий простір та історію. Народившись у Сіверську, я з дитинства пізнавала світ, не одразу усвідомлюючи, що 40 кілометрів – лише маленький відтинок шляху до міста, котре одного дня стане для мене другою домівкою.

Кожна поїздка до Бахмута втілювала маленьке свято, незалежно від приводу чи пори року. Воно було відкритим для добра, повним світла й тепла. У 2020 році прихильність до мов направила мене до факультету романо-германських мов Горлівського інституту іноземних мов ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет», який переїхав до Бахмута у 2014 році.

Життя поділене на «ДО» та «ПІСЛЯ»

Студентський час увійшов у моє життя як пригода – із гуртожитком, котрий змагався з найкращими готелями, з новими знайомствами, які вплелися в моє існування. Ми разом із подругами-одногрупницями прогулювалися вулицями Бахмута, відкривали для себе місця, які ставали нашими, будь-то кінотеатр чи кафе на Новому мікрорайоні. Бахмут жив нашими сміхом, розмовами та мріями. Піца та суші в гуртожиток, планування недалеких подорожей та реалізація великих планів – усе це було настільки звичним, що здавалося, життя завжди буде таким безхмарним. Але ми не знали про війну. Не знали, як наші звички, місця зустрічі будуть випробувані руйнівними змінами.

Кожна п’ятниця – це завжди час повернутися додому на вихідні. Але в той особливий лютневий тиждень, коли я вирішила їхати додому в середу, 23 лютого 2022 року, усе змінилося. Того дня мої університетські завдання були виконані, і я вирішила вирушити раніше, ніж зазвичай. Однак ніхто не міг передбачити, що 24 лютого 2022 року розпочнеться війна. Ті моменти стали частиною моєї пам’яті назавжди.

З початку війни я, разом із батьками, мешкала в підвалі, ховаючись від обстрілів. Кожен день був наповнений страхом і невизначеністю. На жаль, ситуація в Сіверську не покращувалася, і ми були змушені прийняти важке рішення: виїхати до Бахмута, сподіваючись, що він вистоїть.

Приїхавши в Бахмут, ми побачили інше життя. Попри інтенсивні обстріли, у місті було світло, працювали магазини, продовжували курсувати тролейбуси. Місцева влада організувала видачу гуманітарної допомоги в Бахмутському міському Центрі культури та дозвілля імені Євгена Мартинова, де ми отримували для виживання хліб, харчові продукти та набори гігієни. Місто дихало надією, і ми вірили, що все буде добре. Проте обстріли не припинялися, а небезпека зростала.

У серпні 2022 року ми прийняли рішення виїжджати. Той день назавжди залишився в моїй пам’яті. Разом із батьками ми сіли в евакуаційне авто, оглядаючи околиці поглядами, де перед нашими очима підіймалася земля від прильотів.

Ми приїхали до міста Новомосковськ Дніпропетровської області, усе навкруги було чужим і незнайомим. Пам’ятаю, як перші дні були дуже важкими. Але потреба вижити та впоратися змусили шукати спосіб адаптуватися до нових реалій. Великим джерелом сили та натхнення стала волонтерська діяльність.

Волонтерство – великий подарунок для тих, хто отримує допомогу, але ще більший подарунок для того, хто її надає

Початок мого волонтерського досвіду пов’язаний із навчанням у Горлівському інституті іноземних мов ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет». Поступово моє зацікавлення волонтерством переросло у відповідальність, коли мені було запропоновано очолити волонтерський центр. Це був виклик, але я бачила в цьому можливість підтримувати тих, хто потребує допомоги, та змінювати життя інших.

Я продовжила брати участь у волонтерських ініціативах, таких як виготовлення окопних свічок, маскувальних сіток і збір коштів для підтримки військових. Моя допомога школярам у вивченні англійської та французької мов є ще одним способом підтримки української спільноти. Я проводжу онлайн та офлайн-заняття, а кошти, отримані як подяка, перераховую на підтримку ЗСУ.

Спілкування із земляками відновлює сили та внутрішній стан

Зустрічаючись зі своїми рідними земляками в центрі підтримки бахмутян у місті Дніпро, я завжди відчуваю, як серце наповнюється емоціями.

Важливість єднання мешканців громади, які виїхали через війну, надзвичайно велика, адже саме це створює відчуття причетності до рідного міста та спільної мети – повернутися до мирного життя вдома. Символом об’єднання для мешканців Бахмута для мене є Олексій Рева. Зізнаюся, я особисто не знайома з начальником Бахмутської міської військової адміністрації, але я є його підписницею в інстаграм. Його сміливі дії та бажання допомагати людям створили міцну основу для спільної роботи та підтримки для всіх, хто вирушив в невідомість, де кожен крок – випробування. Створення центрів підтримки бахмутян у різних куточках українських міст – відкриття нових можливостей, де слова підтримки об’єднують людей, а допомога стає пріоритетом.

Коли закінчиться війна…

Коли закінчиться війна, я мрію повернутися на Донеччину, де моє серце завжди б’ється, де я залишила частину своєї душі, де кожен куточок важливий, де кожна локація має свою історію та пам’ять. Уявляю цей момент: навколо столу зібралися люди, які пройшли випробування війною разом зі мною. У їхніх очах я побачу сліди минулих переживань, але вони мають надію на майбутнє. Ми обмінюємось спогадами, сміхом, але дещо в наших серцях назавжди залишиться тугою за тим, що могло б бути, якби не війна. Але ми вирішили жити далі, підтримуючи одне одного, будуючи нове життя.

#СЕРЦЕзБАХМУТОМ